Львів і львів’яни

Підвальна 3. Видавництво «Хвиля»
Арсенальна 3. Школа ім Абрагама Кона
Підвальна 2. Школа, де навчався Станіслав Лем
Вул. Руська 2. Будинок полікультурний
Пл. Ринок Будинок Корнякта
Шевська 12. Кнайпа у Нафтули Тепфери
Пасаж Андреолі. Артес
Памви Беринди 3. Іван Франко – Лілієн
Коперника 1. Пасаж Міколяша
Дорошенка 19. Будинок Ландау
Дорошенка 16.Брати Доплери
Пам’ятник Іванові Франкові
Рапопорта 8. Єврейська лікарня

Підвальна 3. Видавництво «Хвиля».

Наймолодший будинок, на вулиці Підвальній, був збудований на ділянці, що належала представникам родини Шпрехерів. Автором проекту виступив львівський архітектор чеського походження Карел Боублік. (відео тут). Поєднавши два будинки у одному проекті, він візуально створив чудовий комплекс, де розмістились житлові та торгівельні приміщення.
Після Першої світової війни, у будинку розмістилась єврейська видавнича спілка «Chwila». Крім самої газети з одноыменною назвою, тут друкувалась Хвіля понеділкова, Вечірня, Додаток ілюстрований, і Хвилька для дітей та підлітків.

Якщо уважно гортати пожовклі сторінки цих часописів, можна прочитати актуальні новини того часу, звіти про спортивні змагання, міжнародну політику, а ще зустріти фотографії нашого міста, які тоді вже ілюстрували «Старий» Львів, прочитати про культурні події нашого міста, і ще дізнатись про цікаві деталі життя таких велетів української історії, як Андрій Шептицький та іван Франко, що були поціновувачами літератури. 

Редактор цієї газети Генрик Хешелес був відомим у Львові та за його межами. Цікаво, що його кузена часто згадують у Львові, адже Станіслав Лем писав і фантастичні твори, що досі читають у цілому світі і написав спогади про місто свого дитинства. Так склалось, що Лему довелось покинути Львів. Сам він по війні був у Львові лише проїздом, але у видавництві «Каменяр», що працювало тут по війні вийшли друком його книги. Спочатку у 1965 році «Повернення з зірок», а наступного року – «Високий замок». Ми ще повернемось до згадки про Львів з уст видатного письменника.

А зараз вирушаємо до школи. На вулицю Арсенальну 3. Історія школи на цьому місці розпочалась давно. Спочатку тут навчались хлопці, потім дівчата. Жіноча школа була названа іменем Абрагама Кона – рабина, що у 19 столітті жив у Львові. Так сталось, що Абрагам Кон був отруєний, отрута що потрапила у їжу спричинила його смерть, а от Готхільф Кон, його син вижив. Незважаючи на вади здоров’я, він багато подорожував, і залишив багато спогадів про Галичину, які варто перечитати і дізнатись щось нове про історію нашого краю.

Директором цієї школи на початку ХХ століття був Генрик Біґеляйзен, добрий товариш Івана Франка. Якщо досліджувати діяльність Бігеляйзера- можна зустріти згадки про нього у роботах Івана Франка. Коли досліджуємо історію велета україської літератури Франка – бачимо згадки про нього у Бігелязена. Цей літератор у 1927 році опублікував спогади про Франка у 1927 році. У сферу його зацікавлень крім етнографії та перекладацької діяльності входило і дослідження українсько – польських стосунків.

Поруч, знаходиться ще одна школа, одна з найсташих шкіл у Львові. Тут, за адресою вулиця Підвальна 2 навчався Станіслав Лем. Так, ми вже згадували про Лема поруч із видавництвом. До речі, свого часу письменний дозволив безкоштовно видати книгу «Високий замок» українською мовою. Він вивчав українську у школі, і пам’ятав знав і поважав її. Коли київські журналісти звертались до нього російською, Лем вимагав, щоб запитання ставили українською мовою.

Автор «Високого замку» одного разу навіть планував візит у Львів у 80-тих роках ХХ століття, але скасував у останній момент. Проте він пильно спостерігав за тим, що відбувалось в Україні та у Львові, і завжди реагував на події, що відбувались тут.

Наступний пункт нашої зупинки вулиця Руська 4. Ця вулиця тривалий час була осередком віри та культури української громади. Будинок, поруч з яким ми знаходимось нагадує про те, що Львів завжди був містом, де поруч проживали представники різних громад. Спочатку, у ХVI cтолітті власником цієї кам’яниці був Домінік Гепнер – лікар, купець та міський райця. З часом будинок перейшов у власність вірменської родини Вартановичів. Новий власник провів реконструкцію будинку, а в подвір’ї звів ще одну, над вікнами якої до наших днів збереглись написи вірменською мовою і якщо зайти у невелике подвір’я цього будинку, то ці написи можна побачити. А коли будемо виходити з подвір’я, то побачимо нагадування про те, що в кінці ХІХ століття, коли мешканці Львова не повинні були селитись у межах кварталів, до яких належали їх громади, будинок належав євреям. Про це нагадує слід від мезузи (місце, куди вкладали молитву).

Ще один цікавий будинок знають всі, хто хоч раз бував на площі Ринок. Під шостим номером зараз розташований один із відділів львівського історичного музею. Збудована ця кам’яниця на замовлення грека Констянтина Корнякта у XVI. Потім будівля перейшла у власність родини Собеських, і коли представника цього роду обрали королем Польщі, то він організував тут свою резиденцію. Не є секретом, що Ян Собеський був онуком не менш видатної людини – Івана (Яна) Даниловича – руського воєводи та львівського каштеляна. А під час військових походів, зокрема битви за Відень він залучав і козацьке військо, та з великою повагою ставився до воїнів, які разом з ним приймали участь у військових баталіях.
Дружина Яна Собеського походила із французського роду і звали її Марії Казимири Луїзи де Гранж д’Аркьєн. Ян Собеський безмежно кохав свою дружину і коли вона захворіла то вилікувати її зміг лікар Сімхе Менахем Емануїл де Йона. Спочатку цей лікар був придворним султана Мехмеда ІV, а потім став особистим лікарем короля та його родини.

Далі наш шлях пролягає до місця, де на початку ХХ століття збиралась львівська богема і не лише львівська. На вулиці Шевській, 12 знаходилась кнайпа, власниками якої спочатку був Нафтул Тепфер, а з 1901 року його син Міхал. Заклад називався «Під Трьома коронами», але між собою відвідувачі називали його за прізвищем власників.

Відкритий у 1852 році заклад отримав багато прихильників, адже тут можна було смачно поїсти за невеликі гроші, а різноманітні страви могли задовольнити будь-які смаки. Відповідно і відвідувачі були з різними матеріальними статками.

Міхал, якому батько передав заклад у 1901 році, продовжив збирати тут талановитих людей. Міхал Тепфер за фахом був юристом, а також був талановитим карикатуристом. Про нього згадували у пресі того часу та у дослідженнях сучасних мистецтвознавців.
Людина творча і талановита, Міхал Тепфер виділив окреме приміщення у своєму закладі для обговорення новинок у світі мистецтва. З великою прихильність Тепфер ставився до молодого художника Івана Труша, відвідувачами закладу були представники української та польської творчої еліти, до кожного тут ставились із повагою. Бували тут Іван Франко, Лесь Мартович, Василь Стефаник та інші.
Утримуючи ресторан, Тепфер зібрав гарну колекцію мистецьких творів, частину якої подарував картинній галереї міста. Серед них є твори Северина Обста, художника з гарною освітою, який жив та творив на Поділлі, а потім у Кракові, захопився гуцульською культурою, створював портрети мешканців Карпат та пейзажі, а крім того збирав ужиткові вироби та предмети народного мистецтва.

А зовсім недалеко звідси, у пасажі Андреоллі можна побачити твір львівських митців прямо на стіні.
Мабуть, італієць Домініко Андреоллі, який прибув зі Швейцарії, навіть не мріяв, що пасаж у якому він відкрив у ХІХ столітті свою цукерню, буде популярним кілька століть, і саме сюди львів’яни та гості міста будуть приходити «на каву», а гіди розповідатимуть, у чому різниця між кав’рнею та цукернею.
Через цей пасаж з вулиці Театральної можна потрапити на площу Ринок. Зараз всі партери цього подвір’я, як і сто років тому, пристосовані під бізнес.

Після того, як у пасажі було відкрито цукерню, тут почали з’являтись крамнички, а частину товарів можна було побачити виставленими прямо на вулиці. А реклама була розміщена прямо на стінах будинків. Її залишки можна побачити при вході до пасажу з вулиці Театральної, 12. Ця реклама, створена учасниками творчого об’єднання «Артес», називається «Розпис з повидлом». Першим головою цього об’єднання митців був Роман Сельський. Група учасників «Артесу» навчалась у Паризькій Академії сучасного мистецтва. Молоді талановиті художники – львів’яни разом створювали мистецтво свого часу.
Лев Кальтенберг, що був знайомий із митцями «Артесу», так описував фрески, що «виднілись» на стінах пасажу: «На цих картинах були рядами виставлені головки цукру, як готичні портали… були гілки з предивним дрібним листям… Видні були тісно обручені бочечки, бутлі, бляшані банки, повні таємних рідин. Розписи ці направду перетворювали прямокутник стін на браму, широко відкриту на далекий кольоровий світ.»

Наступна адреса, до якого ми вирушаємо, знаходиться на вулиці, що носить ім’я Памви Беринди – талановитої людини, чиї вміння проявились у різних напрямках, і є надбаннями української культури. 
Будинок № 3 на цій вулиці, пов’язаний з іменами талановитих людей, а також з організаціями, що свого часу відігравали важливу роль у Львові.
Споруда, поруч із якою ми знаходимось (Памви Беринди 3), була зведена на замовлення Генрика Сокаля та Ігнаці Лілієна – банкірів, які викупили попередній будинок, де з 1860 був обмінник валют. У 1909 році постав цей будинок, спроектований архітектурним бюро Міхала Улама, яке розмістилось тут же. До речі, цей будинок, є першим п’ятиповерховим будинком у Львові. Заглянемо до банківського дому «Сокаль і Лілієн», клієнтами якого були видатний український письменник Іван Франко і талановитий український художник Іван Труш.
Але знайомство Франка з родиною Лілієнів було пов’язане не лише із фінансовими питаннями. Франко був у дружніх стосунках з талановитим художником-графіком Ефраїмом Моше Лілієном. Крім того, певний період життя Івана Яковича був пов’язаний із часописом «KURIER LWOWSKI», де друкувались його твори.А родина Лілієнів була співвласниками цього видання.
Крім банку і архітектурного бюро тут була цукерня, випозичальня фільмів, та офіс спортивного клубу «Хасмонея», найвідомішими напрямками діяльності якого були футбол та теніс.

А від місця, де поєднувались бізнес, мистецтво та спорт, вирушаємо до місця, де були бізнес та розваги – на вулицю Коперника, 1, до колишнього пасажу Міколяша.
Цей пасаж був і залишається одним із найвідоміших у Львові. Його знищили нацисти під час Другої світової війни, і зараз йде мова про те, щоб відновити галереї, що свого часу були місцем відпочинку львів’ян.
А почалось все зі звичайної аптеки, або, краще сказати, із молодого аптекаря Петра Міколяша, який з 1826 року провадив свій бізнес у аптеці «Під Золотою Зіркою». Завдяки таланту власника, аптека приносила добрі прибутки, а у 1853 році двоє хіміків Ян Зег та Ігнатій Лукасевич винайшли тут гасову лампу. У 1892 році коштом сина Петра Міколяша, Кароля, будується новий будинок, де продовжує працювати аптека, а ще за кілька років вона стає акціонерним товариством “Доктор Міколяш, Піч, Левинський і Спілка”. Для потреб товариства, за ініціативою зятя Кароля Міколяша – Анджея Ромашкана, будується пасаж, втілили який архітектори Іван Левинський та Альфред Захарієвич.
Тут розміщені магазини, ресторани, кінотеатри та кав’ярні. «Тижневик ілюстрований» називає цей пасаж кришталевим, адже металеві ажурні конструкції, що підтримували скляний дах, справляли незабутнє враження.
Ще одним власником відомого пасажу був Генрик Міколяш, котрий з дитинства захоплювався фотографією, до якої він ставився, як до гарного хоббі. Але одруження із Регіною Гостинською, теж прихильницею фотомистецтва, сприяла тому, що він присвятив своє життя цьому виду мистецтва, вони разом приймали участь у виставках, де презентували свої роботи,.
Генрик Міколяш не просто присвятив себе фотомистецтву, він очолив Клуб шанувальників фотомистецтва Львова, заснував тематичний часопис, а також став керівником кафедри фотографії Львівської Політехніки.
Його студенткою була Яніна Межецька, авторка цікавого проекту «Рука, що працює». Її чоловік, лікаре – дерматолог, збирав фотографії рук чоловіків різних професій. Протягом 10 років Яніна робить фотографії для досліджень свого чоловіка, і згодом видає альбом, де зібрано 120 світлин.
Серед її робіт – фотографії природи, архітектури, а також її сучасників. Саме її фотооб’єктивом була зроблена фотографія, на якій знято архітектора Фердинанда Каслера та підприємця Йону Шпрехера.
Фотографії, зроблені Яніною Межецькою є у музеях Вроцлава, Кракова та Львова. А гортаючи старі газети, радимо звернути увагу на ім’я автора. Можливо, одна із тих фотографій була створена цією талановитою жінкою. 

Ми вирушаємо до вулиці Дорошенка та зупиняємось біля будинку № 19. Він був спроектований на замовлення банкіра Едварда Ландау архітектором Володимиром Підгородецьким, автором багатьох цікавих споруд, і неодноразово до нього зверталась із замовленнями єврейська громада. Скульптури, що прикрашають будинок є алегоріями «Війни», «Миру», «Науки», «Мистецтва», «Праці» і «Торгівлі».
Автор Петро Війтович, чиї скульптури прикрашають Театр опери та балету у Львові. Під час реставрації ці скульптури можна було побачити зблизька і на одній з них виявився підпис майстра.
Будинок цей дуже красивий і ззовні і всередині використовувася для різноманітних бізнесів. Працювала в цьому бутинку фабрика алкоголю Канторовича, друкарня Гольдмана, крамниця тканин Кіндлера, магазин взуття Лаури Брук і ювелірний магазин Вельтшталя. Здавалося б, чим цікавий, крім архітектури, цей будинок?
Серед підприємств, що працювали тут, нашу увагу привернула друкарня Гольдмана. Мало хто знає, що саме тут друкували «Ілюстрований додаток» «Нового Часу», видавцем якого був унікальний український підприємець Іван Тиктор, що створив цілий видавничий концерн, а його ім’я носить одна із львівських вулиць.
Наступна адреса нашої подорожі – вулиця Дорошенка, 16. У будинку, що колись знаходився на цьому місці, провели своє дитинство і зробили перші кроки у музиці брати Доплери.
Іх батько Йозеф Доплер був військовим капельмейстером, композитором та педагогом театрально – музичної школи, і першу музичну освіту діти отримали саме від нього.
Франц Доплер та його брат Карл навчались у кращих педагогів свого часу. Обидва грали на флейті, були композиторами, диригентами, виступали на кращих сценах Європи, але щоразу приїжджали на гастролі у Львів, де у них залишились тісні сімейні та професійні зв’язки. Їх творчий спадок і зараз привертає увагу музичної спільноти.
А за опери у яскравому національному стилі Франца Доплера вважають національним композитором і поляки, і австрійці, і угорці.
В будинку, який зараз стоїть на цьому місці, у 1910-1912 жив художник Вільгельм Вахтель. 
Він здобув художню освіту у Кракові та Мюнхені, багато подорожував, але постійно підтримував зв’язок із Львовом, де народився, а також постійно мав виставки тут.
А далі ми вирушаємо до пам’ятника Івану Франку. 
І згадаємо про людину, чий творчий доробок вивчатимуть і досліджуватимуть ще багато років. Ми знаємо його як письменника, публіциста, громадського діяча, перекладача та вченого.
Згадаємо саме про перекладацьку діяльність Франка. 
Письменник знав 14 мов (польську, німецьку, грецьку, латинську, старослов’янську, чеську, російську, французьку, англійську, болгарську, угорську, італійську, ідиш). В його доробку переклади, розраховані на читачів різного віку.
Серед його перекладів є цікаві твори, перекладені українською з ідишу Велвла Еренкранца та Моріса Розенфельда,що увійшли до «Антології єврейської поезії».
Серед авторів, чиї твори Франко переклав українською, був і Шолом Алейхем, з яким вони зустрічались у Львові. 
Чому ми згадали про цю зустріч саме поруч із пам’ятником Франкові? Все просто: і видатний український письменник і відомий єврейський автор ходили стежками цього парку. Наріжний будинок вулиці С. Крушельницької, прикрашає пам’ятний знак про те,що Франко тут жив, а Шолом Алейхем увічнив цей парк у своєму творі «Хлопчик Мотл». Вражений побаченим, автор писав: «Львів, бачте, вже зовсім не те, що Броди. По-перше, само по собі місто – чистота, ширина, краса! Не намилуєшся. Посеред міста розкинувся парк, у якому дозволено гуляти всім, навіть козам. Вільна країна! По суботах євреї шпацерують всіма вулицями, і ніхто їм на те навіть не зауважить. А які люди! Чисте золото! Мама каже, що Бродам до Львова – як землі до неба. Мій брат Еля жалкує, що після кордону спочатку йдуть Броди, а за ними Львів. Шкода, що не навпаки. Але Піня йому втовкмачує, що Львів через те й кращий, ніж Броди, що розташований далі від кордону, зате ближчий до Америки».

Єврейська громада, що проживала у Львові дуже давно, дбала про інституції, необхідні для життя. Звичайно, серед таких закладів були і лікарні, де можна було отримати медичну допомогу.
Будівлю лікарні на Рапопорта знають, мабуть, усі львів’яни, адже багато діток народилось і народжується у пологовому будинку, що розмістився у цих стінах, гостей міста вона дивує своєю незвичною архітектурою.
Ця лікарня була спроектована і збудована коштом Мауриція Лазаруса, банкіра, що збудувавши, подарував її єврейській громаді міста.
Історія її будівництва – приклад життя у багатокультурному місті.
Архітектором цієї будівлі був Казимир Мокловський, втілено проект архітектурним бюро Івана Левинського.
В лікарні встановили найновіше медичне обладнання, і майбутні медики, що навчались у Львові, проходили тут практику.
Через десять років за проектом Романа Фелінського архітектурне бюро Міхала Улама добудувало амбулаторію, на якій до наших днів збереглись шестикутні зірки.
В період Першої світової війни майже 70 відсотків пацієнтів єврейської лікарні складали християни.
Не збереглась до наших днів зірка Давида, що прикрашала шпиль, але залишилось основне – створена з любов’ю до людей ця лікарня продовжує працювати.