Львів-місто зустрічі

Ідея створення цього буклету виникла під час роботи над інформацією до карти Бориса Орача «Сто єврейських адрес Львова». (Аудіоінформація тут)

Плануючи маршрути єврейськими місцями Львова, ми вирішили ті моменти, що за форматом не могли розмістити у карті, видати у буклеті, де буде інформація про співжиття львів’ян, взаємодію митців, науковців та простих львів’ян, що виникла на засадах спільних інтересів, приязні, а іноді трагічних подій, де кожен проявив себе.

У буклеті подана основа двох маршрутів «Стежками праведників» та «Львів і львів’яни», що допоможуть мешканцям та гостям міста побачити Львів по – новому.

Висловлюємо подяку Управлінню Туризму, Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради за дофінансування проекту та за сприяння у підготовці та виданні цього буклету.

Стежками праведників:

1. Пл. Ринок. Фонтан “Нептун”
2. Вул. Шевська, 16. Фабрика “Солід”
3. Вул. Театральна, 6. Герш Лаутерпахт
4. Пр. Свободи, 15. Колекція Максиміліана Гольдштейна
5. Вул. Гнатюка, 18. Луїс Бруно Сон
6. Парк Ім. Франка
7. Собор святого Юра
8. Вул. Озаркевича, 2. Монастир Студитів
9. Вул. Новий світ, 15. Музей Максиміліана Гольдштейна
10. Вул. Чупринки, 45. Рудольф Вайгель

 

Цей маршрут присвячений людям, які, незважаючи на обставини, виявили свої найкращі якості й стали тим променем, який подарував надію на те, що навіть у повній темряві є місце добру. Також у маршруті ми згадаємо юристів, що жили і навчались у Львові, чия діяльність, після низки людських трагедій ХХ століття, була зосереджена на правах людини і праві кожного народу на захист та достойне життя.

Починається наша мандрівка із площі Ринок, від фонтану “Нептун”, створеного на початку ХІХ століття скульптором Гартманом Вітвером. Водойма, на місці якої зараз знаходиться фонтан, з’явилась в кінці 17 століття і відразу називалась “Нептун”. Водою з неї користувались ще з тих давніх часів, а в період Другої Світової війни саме цей фонтан був джерелом життя для людей, які через трагічні обставини опинились на межі життя та смерті.

Мова йде про родину Хігерів, яка проживала на вул. Коперніка, 14, і до війни була досить заможною. Але на початку війни ситуація погіршилась, та з приходом нацистів Хігерам, як і іншим євреям, довелось переселитись у гетто. Там були створені жахливі умови, що не давали надії на життя, а коли гетто почали знищувати, родина Хігерів вирішила рятуватись і спустилась у каналізацію, що проходила під бараком, у якому вони перебували.

Цій родині – одній із небагатьох – пощастило. Троє львів’ян – Леопольд Соха, Стефан Врублевський, Єжи Ковалюв – взяли їх під свою опіку. По можливості передавали їжу або допомагали знайти новий притулок, коли залишатись у попередньому місці було небезпечно. Кожен з них мав свої причини для того, аби прийти на допомогу. Спочатку це були гроші, потім милосердя, що допомогло вижити знедоленим людям, коли гроші закінчились.

Що найбільше допомогло вижити, крім зовнішньої допомоги? Нестримне бажання жити і дочекатися кінця війни. До чого тут Фонтан? – спитаєте Ви.

Цей фонтан був джерелом води. Саме до цього фонтану з невеличкою посудиною у зубах, повзком, вузьким шляхом пробирався один із мешканців підземелля, щоб набрати води з труб, крізь дірки у яких вона стікала. Вода у фонтані була цілий рік, мешканці міста теж нею користувались, а діряві труби стали джерелом життя.

Після Другої світової війни Леопольд Соха та Єжи Врублевський були визнані Праведниками Народів світу, але історія на цьому не закінчилась.

Місце нашої наступної зупинки – Фабрика “Солід” на вулиці Шевській, 16.

Саме у цьому будинку в часи нацистської окупації працювала фабрика, де були врятовані євреї та їх сім’ї. Ця фабрика була частиною розгалуженої системи порятунку, організованої греко–католицькою церквою, на чолі з Митрополитом Андреєм Шептицьким та Його братом Климентієм.

Керував цим підприємством Йоган Петерс, який був етнічним німцем та греко-католицьким монахом. До початку Другої світової війни він прибув до Львова, зацікававшись східною церквою, а потім склав монаші обітниці. З приходом радянської влади у 1939 році, Петерс ненадовго покидає Львів, а у 1941 повертається, маючи арійські документи, щоб допомагати греко-католицькій церкві, і, як виявилось, не лише церкві. На фабриці серед інших працювали і євреї, котрим документ про роботу давав шанс на життя.

Петерс був заарештований у 1942 році за те, що у друкарні, якою він теж опікувався, були надруковані антинімецькі листівки. “Солід” закрили, але греко-католицька церква змогла повернути підприємство, давши хабаря німецькому чиновнику. З цього часу це підприємство стало місцем порятунку євреїв, через яке пройшло 160 осіб.

Доля самого Петерса була складною. Кілька років він був в’язнем концтабору Дахау та після війни його звинувачували у співпраці з нацистами. Зрештою, всі звинувачення були зняті, а Йогана Петерса було визнано Праведником Народів Світу.

Зараз ми прямуємо до вулиці Театральної, 6. Тут жив Сер Герш Лаутерпахт, що народився в м. Жовква у 1897. Коли хлопчикові виповнилось 13 років, родина переїхала у Львів, щоб дати синові добру освіту. Спочатку він навчався у одній із львівських гімназій, а згодом в університеті на юридичному факультеті. Коли закінчилась Перша світова війна, Версальський мирний комітет прислав до Львова комісію для вирішення питань між українською та польською громадами. Лаутерпах приймав участь у її роботі в якості перекладача. У 1919 році він покинув Львів, щоб завершити освіту у Відні, де і отримав науковий ступінь. Працював викладачем у Лондонській Школі економіки, а з 1937 року – професором міжнародного права у Кембріджському університеті, з 1954 увійшов до складу міжнародного суду.

Четверта адреса нашої подорожі – Проспект Свободи, 15. Саме тут, у Музеї етнографії та художнього промислу зберігається колекція Максиміліана Гольдштейна, дивом врятована під час Другої світової війни. Унікальна колекція, зібрана цим талановитим чоловіком, зберігалась у його приватному помешканні. Він був одним із ініціаторів створення Єврейського музею у Львові та останнім його директором. Коли націоналізовану колекцію приєднали до Музею художнього промислу, працював старшим науковим співробітником. Ця колекція після війни була поділена між кількома львівськими музеями.

Особиста ж колекція Гольдштейна залишалась у його помешканні, на вулиці Новий Світ, 15. Ми з вами підійдемо до будинку, в якому вона була виставлена. Директор Промислового музею, а пізніше – ще й уповноважений музейних справ Іларіон Свєнціцький всіляко намагався вберегти родину Гольдштейнів. На жаль, всі вони загинули в період Голокосту. Колекція юдаїки із приватного музею цього колекціонера, що зберігається в Музеї етнографії та художнього промислу, дивом збереглась, вона вважається однією з найцінніших у світі. Побачити предмети із цієї колеції можна лише під час тимчасових виставок та у каталогах, що були видані у попередні роки.

Ми вирушаємо по вулиці Гнатюка, де у будинку номер 18 мешкав Луїс Бруно Сон. Народився він у 1914 році. Здобув освіту у Львівському університеті, отримавши фах юриста та дипломата, а після завершення навчання залишився в університеті працювати.
Під час роботи у Львові Сон вивчив п’ять іноземних мов, виконуючи завдання професора, що був його керівником. Оскільки його ім’я жодного разу не потрапило до публікацій, Сон вирішив надіслати свою статтю Джозефу Білу – професору-правнику Гарвардської юридичної школи, який був вражений знаннями молодого юриста і запросив його на роботу у Гарвард. Сон прийняв цю пропозицію, але поки владнав всі питання із документами та доїхав, виявилось, що професор вийшов на пенсію.
Це не завадило молодому юристу знайти роботу на новому місці, а за сім років і самому почати викладацьку діяльність у Гарварді. А ще через кілька років стати одним з найшанованіших юристів світу. Його називають юридичним гігантом та архітектором повоєнного міжнародного права.
Крім участі у створенні статуту ООН, була ще одна дуже важлива діяльність – Сон наполягав на тому, аби Декларація Прав Людини має бути визнана всіма державами.

11 листопада 2017 року, на будинку, де жив Луїс Бруно Сон, відкрили одну з трьох пам’ятних таблиць, що вшановують львівських юристів – творців міжнародного права.

А зараз ми вирушаємо до парку імені Івана Франка, що багато років прикрашає наше місто. Цей парк пам’ятає звичайних львів’ян та видатних людей, історичні події та буденне життя. Про нього згадують Станіслав Лем та Шолом – Алейхем, а про плинність часу дуже гарно висловився Філіп Сендс у книзі «Східно –Західна вулиця». «Я відкрив для себе місто міфології, глибоких інтелектуальних традицій, де серед різних груп населення, що мешкали разом у великому спільному домі Австро-Угорської імперії, сходилися різні культури, релігії і мови. Перша світова війна зруйнувала цей дім, знищила імперію і вивільнила сили, які спричинилися до зведення рахунків і пролитої крові. Версальський договір, нацистська окупація і радянський контроль один за одним наробили багато лиха. Червоно-білі та чорно-золоті кольори зблякли, і сучасний Львів залишився з українським населенням, нині тут домінують кольори синьо-жовті.
Між вереснем 1914 року і липнем 1944 року контроль над містом переходив з рук в руки вісім разів. Після тривалого періоду, коли Львів був столицею Королівства Галичини та Володимирії з Великим князівством Краківським і князівствами Освенцима і Затору Австро-Угорської імперії — так, того самого Освенцима, — місто переходило з рук Австрії до Росії, тоді знову до Австрії, потім ненадовго до Західноукраїнської Народної Республіки, тоді до Польщі, тоді до Радянського Союзу, потім до Німеччини, тоді знову до Радянського Союзу, і наостанок — до України. Королівство Галичини, вуличками якого Леон ходив, коли був маленьким хлопчиком, населяли поляки, українці, євреї та багато інших.»

Можливо, саме через цей парк до Собору Святого Юра йшов Давид Кахане, Курт Левін, або хтось із тих небагатьох євреїв, кому у пеклі другої світової усміхнулась доля, і їм пощастило зустріти на своєму шляху Братів Шептицьких.
Собор Святого Юра для цих людей став місцем, звідки почалась історія їх порятунку, і ми зараз вирушаємо до нього.

Велична будівля Собору, що височіє над містом, привертає увагу до себе прекрасною архітектурою. Тривала історія Святоюрської гори ховає у собі важливі моменти історії – як релігійних її сторінок, так і людських взаємовідносин. Звернемось до періоду ХХ століття, до сторінки, яку зрідка відкривають під час повсякденних екскурсій, і згадаємо про те, що саме тут український Митрополит Андрей Шептицький приймав та переховував євреїв. У цій благородній справі допомагали його брат Климентій та монахи, які безпосередньо у монастирях дбали про тих, відповідальність за чиє життя взяли на себе.
Климентій Шептицький був визнаний Праведником Народів світу, як і шестеро монахів – студитів. Андрій Шептицький – ні.

Курт Левін, один із врятованих, що по війні написав спогади «Мандрівка крізь ілюзії», звертаючись у листі до президента Музею Катастрофи «Яд Вашем» у 2007 році, зазначив: “Вцілілі, серед них мій брат Натан Левін, сини Рабина Хамайдеса — професор Леон Хамайдес та професор Цві Барнеа, професор Адам Даніель Ротфельд, доктор Одд Амарант, пані Лілі Польман, покійний професор Подошин — усі вони докладають неймовірних зусиль для визнання митрополита Шептицького Праведником”. Звичайно, велику кількість людей неможливо було переховувати у одному місці. Тому мережа порятунку повинна була діяти швидко, і, головне, таємно.

Серед багатьох місць у Львові, де тимчасово або до завершення окупації нацистами, переховувались євреї, був монастир Студитів Святого Священномученика Йосафата, що при вулиці Озаркевича, 2 (колишня Петра Скарги).

У книзі спогадів «Щоденник Львівського Гетто» Давида Кагане, читаємо про те, що рабин не міг більше ховатися у бібліотеці Митрополита через небезпеку викриття. І тоді за сприяння отця Грицая рабин в одязі ченця був переведений на вулицю Петра Скарги, у монастир, де була виділена келія для нього. Але навіть цей прихисток не був безпечним, коли розпочалась нова «акція». Кагане довелось перейти до таємного сховку в монастирі. Ось як він це описує: «Зараз у місті дуже напружене становище. Ходять чутки про наближення страшної акції. Точаться розмови про остаточну ліквідацію табору та гетто. «Арійських» жителів попереджають, що переховування євреїв карається смертю. Німці обшукують житлові будинки, приватні та громадські і навіть монастирі. Ми, монахи, не впевнені, що вони не прийдуть до нас. Тому, порадившись з митрополитом, ми вирішили влаштувати для вас безпечніше сховище на горищі. Його спорудив досвідчений тесля з Личаківського монастиря. Сам митрополит розкрив йому нашу таємницю і попросив підготувати на горищі таємну схованку для вас. Ми втрьох допомагали йому і ніхто, крім нас, не знає про це укриття. А зараз прийшов час вам туди переселитися».

Але навіть це таємне місце не давало почуття безпеки, і коли одного разу відбувся обшук, що мало не викрив цю схованку, довелось знову шукати притулок, де можна буде переховувати рабина надалі.
Зрештою ця, одна з небагатьох історій завершилась щасливо, а по війні саме Кагане був ініціатором надання Андрею Шептицькому звання Праведника.

Наступна зупинка – на вулиці Новий світ, 15, де жив видатний мистецтвознавець, колекціонер Максиміліан Гольдштейн.

Його колекцію іноді плутають із колекцією Музею єврейської громади Львова, адже у певний період Гольдштейн був директором цього музею. Ті дві колекції були врятовані в часи Другої світової війни, але родина Гольдштейнів не пережила період Голокосту.
Максиміліан Гольдштейн на початку своєї кар’єри колекціонера захоплювався нумізматикою, і навіть був дійсним членом «Нумізматичного товариства», але з часом захопився єврейською етнографією та мистецтвом і у 1910 році виступив з ініціативою створити у Львові Єврейський музей – перший у Галичині. Ця ініціатива отримала підтримку з боку Ради єврейської громади, але процес відбувався повільно, і тоді Гольштейн у своєму приватному помешканні на початку 1920-тих років відкрив приватний музей, основою якого стала його колекція.

Серед відвідувачів цього музею були такі видатні постаті української культури, як Іларіон Свєнціцький, Олекса Новаківський, Станіслав Гординський.

І саме Іларіон Свєнціцький відіграв важливу роль у збереженні колекції, щозараз знаходиться у Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства Національної Академії Наук України.

І наступна адреса нашої екскурсії, якою ми завершимо цю прогулянку, вулиця Чупринки, 45. Саме тут певний час знаходилась лабораторія, у якій працював Рудольф Штефан Вайгль.
Рудольф Штефан Вайгль – імунолог, біолог, видатний лікар, який винайшов ефективну вакцину від висипного тифу.

Навчався майбутній винахідник на біологічному факультеті Львівського університету,а після завершення навчання залишився тут же працювати на кафедрі зоології. Під час Першої світової війни був мобілізований до австрійського війська в якості військового лікаря. Саме під час війни він зіштовхнувся із тифом, від якого була надзвичайно висока смертність. Як військовий лікар Вайгль рятував від цієї страшної хвороби не лише солдатів, а також військовополонених та біженців. Після війні він продовжив свою діяльність вже як вчений, що шукав методи подолання хвороби. Провівши низку дослідів, Вайгль зосередився на роботі із вошами, в організмі яких був збудник тифу у великій концентрації. Було розроблено оригінальний метод їх зараження, а також годування цих комах людьми –донорами, одним з перших таких донорів став сам винахідник.

А під час Другої світової війни саме діяльність із виготовлення вацини та потрібні для цього донори, сприяли тому, що він врятував близько 5000 людей, серед яких були відомі науковці а також чимало євреїв (Наприклад Людвіг Флек)
За сучасною адресою Чупринки, 45 у 1939р., коли Львів разом із великою частиною Галичини увійшов до складу СРСР, було створенно Санітарно-бактеріологічний інститут, якому виділили цю будівлю. Коли у 1941 році Львів зайняли нацисти, діяльність інституту, що отримав нову назву, продовжилась вже на вулиці Зеленій, 12.

Після завершення Другої світової війни Вайгль виїхав до Польщі, а керівництво інститутом продовжив Генрик Мосінг, що багато років працював під керівництвом Вайгля і був його помічником у багатьох питаннях.